Я – чорна кішка. Бережися мене, марновірний мешканцю! І ти, бабусю, краще сплюнь через ліве плече, а то не продаси свою цибулю і на тролейбусній зупинці на тебе напаскудить голуб…
Ви мене вибачте, я не зовсім культурно висловлююсь іноді. Та це від браку практики.
Я – чорна кішка. Гляди, не закохайся в мене, пещений хорошунчику перської крові!.. Хоча хто мене полюбить – облізлу, бездомну, голодну…
Я – дочка ночі, собачий ворог, символ таємниці. Ах, ці кляті собаки!.. Згадала про погане. Я їх не зовсім люблю – вони галасливі й брудні. І ще – страшенно нечемні. Взяти хоча б того нахабу, що заради сміху вчора загнав мене на стовп через (смішно сказати!) оселедцеву голову. Так він її навіть їсти не став, а втоптав у г… Ой, вибачте, у грязюку…
Я в глибині душі – поет. Знаєте, що я недавно склала? Просто геніальний чотиривірш. У ньому є щось од вигадливого драматизму «срібного століття»:

Ніхто не поможе,
Ніхто не простить,
В порожнім під’їзді
Ліхтар не горить.

Я навіть хотіла його проспівати. Але Ганнуся з першого поверху облила мене помиями. Дурна… Я ж їй дякувала за сосиску.
І все-таки я непогано живу. Зимую в підвалі, маю право гуляти допізна, і тому в мене немає проблем із зайвою вагою. Але, знаєте, іноді я мрію про те, що, можливо, все зміниться. Може, хто-небудь розпізнає в мені аристократку і мені дадуть притулок добрі, гарні люди. Вони будуть мене любити й розчісувати. І пригощати ковбасою та рибою…
І зовсім уже рідко мені сниться затишна квартира з гобеленовими кріслами (об них зручно робити манікюр), блакитна атласна, ні, краще – шовкова подушка з рожевою оборочкою та блюдце молочка…
…Вибачте, у вас часом немає зайвого шматочка хлібця?..