Травневе свято крокувало містом, несло на грудях ордени. Воно раділо, співало, тужило з юрбою за склянкою «наркомівських» ста грамів. Уважно слухало президента. А той, стоячи на трибуні, кашляв – він, мабуть, хворий.
Жіночка у переході прикривала долонею обличчя, просила на скибочку хліба, від того сорому, що вона тут, плакала гіркими слізьми.

Маля у дитячому супермаркеті вередувало на руках матусі, яка намагалася пояснити, що слоника вони куплять іншого разу, як татусь повернеться з Канади, де він уже давненько на заробітках.

А президент, стоячи на трибуні, кашляв – він, мабуть, хворий.
На станції метро, у темному кутку, лежав окрайчик хліба. Люди, які перебували в цей час на станції, робили вигляд, що не помічають його. Але їхні очі, час від часу натрапляли на нього, бо станція виблискувала мармуром. І тільки окрайчик не вписувався в цю розкіш. Собака, що вчора випадково сюди потрапив: тікав од зголоднілих корейців – кращого порятунку, ніж станція, у нього не було. А президент, стоячи на трибуні, кашляв – він, мабуть, хворий.

Я теж, мабуть, хворий, але, на відміну від нашого президента, тільки підкахикую...