Якось ішов я вулицею. І раптом назустріч товариш. Ми привітались і вирішили прогулятися парком. Там було тихо, затишно. На деревах лежав сніг, а в небі висіло якесь марево чи то від туману, чи то ще від чогось, невідомо.
От він і каже:
– Нещодавно до мене однокурсник приходив. Хата в нього згоріла, гроші скінчились. «Впусти мене, – каже, – лихий час перебути». Я відмовив, думаю: «Десь пив або недопалок зоставив…». Побудь, кажу, на морозі, може, розуму наберешся…
– Так він і до мене потім просився…
Товариш перебив:
– Просився? І ти не пустив? То й добре. Хай померзне трохи…
– Та ні, я впустив…
– А нащо?
– Слухай, у мене був кепський настрій. То я його й не чув майже… Думав: якщо я захочу дівчину привести. Та якось привиділось мені коло себе дзеркало. А там дивне відображення: мовби не він просить допомоги, а я. А він стоїть і думає, що хоче привести дівчину до себе. Дивиться у дзеркало – і його обличчя схоже на моє. Я й погодився… Та знову бачу, що не він радіє, а я. Він же стоїть, як стіна, непорушний.
– Та що це ти наплів про якесь там дзеркало? Чи ви, може, обкурилися?
– Розумієш, це не те дзеркало… Це нібито уявний театр, у якому ми граємо різні ролі. Але життя нас іноді примушує грати за сценарієм долі. Тому, не поступаючись, ти кривиш пику, яку бачиш у справжньому дзеркалі, що стоїть у порожній кімнаті. Ти один не можеш нікому нічого розповісти. А це означає, що твоя роль не цікава… Тому й немає глядачів. Уже не кажучи про якусь допоміжну дійову особу. Для нового мюзікла.