Ви любите свою роботу?
Напевно, так. Чого ж її не любити? Теплий офіс, чай і кава в обідню перерву... Начальник, щоправда, зануда і платити могли б трохи більше, а так-то й нічого, нормальна собі робота.
А якщо доводиться працювати на запльованих сходах, серед натовпу та матюків? Вічні протяги, гамір, цигарковий дим... Очі сльозяться, дерев’яніють пальці, голос хрипить так, що й сам уже себе не чуєш...
І все ж таки я люблю свою роботу. Вона мені подобається, чорт забирай! Уже й не уявляю свого життя без цих бомжуватих бабуленцій, вічно п’яненьких дідуганів і цього жахливого штину від поту, сечі, тютюну та свіжої газетної фарби. Добре, хоч квіткарок перегнали на інший вихід. А то ж було ще й гнилістю тхнуло від їхніх завжди «свіжих» трупиків квіток. Якби ще не менти – наш невблаганний рекет – взагалі, жити можна було б!
От стою собі на сходах, обіймаю «бойову подругу», а повз мене скачуть суцільні знаки питання. Чомусь майже всі вони схожі мені на знаки питання. Одні на каблуцярах, інші з ціпками, хто з дитиною, хто з мобілою... нікому не хоцця навернутись, особливо в потоці... Затопчуть і не спитають, як звати.
А я стою, підпираю мармурову стіну. Вона гладенька-гладенька і нагрівається від мого тіла. Головне, не дивитись їм в обличчя. Перше правило: ніколи не дивитися в обличчя перехожим – збожеволієш. Коли людина спускається до підземки, вона не контролює себе: все просто написано на лиці. Та крий боже читати ці обличчя! Ніякого пофігізму не вистачить.
Без певної долі пофігізму тут просто не можливо працювати. А що? Повз тебе постійно сунуть люди, яким на тебе абсолютно наплювати. Одних ти більше ніколи не побачиш, а декого зустрічаєш частіше ніж власних батьків. Ти для них – усього лише невиразна пляма на лискучому мармурі чи, в кращому разі, невдаха, а то й майже бомж, «отброс общества». Хіба вони знають, ці тупі знаки запитання, що вони самі – тільки масовка, найбільший і, на жаль, невід’ємний, мінус твоєї роботи?
І серед них, щоправда, бува попадаються цікаві типи. От сьогодні, наприклад. Тільки-но ми з моєю «дівчинкою» розташувалися, бачу, спускаються самі собою два смугасті чували. Великі такі наматрацники, напхані віниками, сунуть донизу сходами й не розвалюються! Глюк, думаю. А я ж і не з бодуна! Вчора понеділок був. Я весь день вдома просидів, молоко з медом пив – горлянку відігрівав. І що б ви думали? Пройшли ті чували нижче, й тільки тоді я побачив дідка-мізинчика, що їх поперед себе пхав. Як він ні на кого не налетів? Видно, його старечий Бог уберіг дідка від якоїсь крикливої баби. Може, ще й розпродається, поки я не піду.
Люблю я таких цікавих типів, вони щастя приносять. Уже скільки разів бувало, побачиш когось у натовпі, хто – не знак запитання, чи від якоїсь своєї радості аж світиться, і пощастить тобі: хтось помилково замість гривні двадцятку кине. А буває, що й той «радісний» замовить щось і баксами розплатиться... Тільки такі дні ой нечасто випадають!
От і сьо’дні, видно, нічого не світить. Дідок, хоч і цікавий попався, та вже півтори години пройшло, а в футлярі тільки якийсь дріб’язок. Мабуть, доведеться перейти на вокзал. Хоча... дачники – народ усе добрячий та плохий. Звідкіль у них гроші на вуличного музиканта? Краще тут іще з годинку постою. Вівторок – початок базарного тижня. Може, хто вдало розпродається й розщедриться «за гарний почин»...
...Шо за чортівня! Звідкіля забрели до нашої діри ці золоті браслети? Вперше бачу, щоб щирозлотні браслети носили на щиколотках! А ніжки ж, господи!
Так, Іванку, мобілізуйся!

Ніч, яка, Господи, зоряна, ясная.
Видно, хоч голки збирай.
Вийди, коханая, працею зморена,
хоч на хвилиночку в гай.

Так, подіяло. Зупинилася – слухає... головне не кгикнути. Боже помагай!

Ти не лякайся, що ніженьки босії
вмочиш в холодну росу.
Я ж тебе, милая, аж до хатиноньки
сам на руках донесу.

Ох і гарно, чорт забирай! Аж самому подобається. Слава богу, ще не розучився. Умію, коли треба, й сльозу видушити. Недарма вся зала підводилася, коли я співав на звітних концертах.
Головне, не дивитись їй в обличчя. Тільки не дивитись їй в обличчя – все пропаде! Змахне розчаровано віями й піде. А тут немає більше для кого старатися, ніхто не оцінить.
У-у-у! Чортові візочники! Не дали пісню доспівати. А як усе до ладу було... Зараз ця краля втече, а я її й роздивитися не встиг. Дати б цій бабі гітарою, щоб аж перекинулась! Ннчого тут по ногах їздити. Стара шкапа!
Так і є, вже пішла. Хоч зі спини помилуватися...
І де такі лялечки беруться? Яке волосся! Пишне та блискуче. Мабуть, м’яке-м’яке та пахуче... Плаття теж... мабуть, шовкове. А фігура! Ні, такі на метро не їздять. Їх тільки в кіно показують, а щоб так просто, у цій гидоті... ні, нічого їй тут робити. Таких на мерсах круті чуваки возять. Вона, мабуть, і не знає, що таке підземка. Просто втекла від охоронця на хвилинку. Подивиться й повернеться. Тільки де ж той охоронець? Чому не біжить за нею, не шукає пропажу?
Стоп. А це що таке?
Господи, сотня зелених! Це ж можна просто зараз додому йти. От пощастило! Все ж таки диваки приносять щастя, а воно для мене тепер вимірюється такими от новенькими хрусткими американськими купюрами, які ще й досі пахнуть чимось неймовірно ніжним і витонченим.

* * *

«Чоп» – мій улюблений ресторан. Не тому, що я люблю в ньому зависати (я взагалі по ресторанах ніколи просто так не ходжу), а через те, що тут мені добре працюється. Хазяїн, хоч азербайджанець, але непоганий чоловік. Ми з ним одразу порозумілися. Він знає, що краще відпочивається тільки під живу музику, і любить українські пісні. Я у «Чопі» завжди по п’ятницях, суботах і неділях. Найкращі дні віддав мені Казим, бо знає, що я не нап’юся на роботі й клієнтів завжди задовольнити зумію.
Сьогодні не «чопний» день. У «Барикаду», де я по вівторках працюю, після такого вдалого ранку йти зовсім не хотілося. Не те, щоб я не любив цього кабака, просто настрій у мене після тієї неземної кралі зробився якийсь романтичний, а в «Барикаді» публіка все більше студентська, їм, крім попси, нічого не треба. Вирішив залишитися вдома й поспівати самому собі. Поставив диск із Пако да Лусіа. Спробував згадати клас... Я свого часу так його дублював, не відрізниш. А тепер через дві ноти на третю попадаю... Тоскно зробилося, хоч плач. Та що плакати, як ніхто не бачить! Напитися й то ні з ким! Дружина пішла ще в сумнозвісні голодні дев’яності, а ті, що були потім, надовго не затримувались. Не щастить мені ні з родичами, ні з жінками. Нікому не потрібен! Поки подавав надії та в конкурсах вигравав, ледь не облизували, а коли не схотів душу за три гривні продати, зробився для них дурнем і нездарою... Якби Казим не подзвонив, точно напився б.
Виявилося, що в «Чопі» сьогодні нікому грати: Васюта вже тиждень у запої, а Гагарін із черговою дівкою кудись завіявся. От і довелося мені виходити. Я, щоправда, Казима одразу попередив: ніяких дисків сьогодні не крутитиму, тільки акустична гітара. Якщо не влаштовує, хай іде к бісу. Він сказав, що все тіп-топ, і за ним «Наполеон» після зміни.
Люблю Казима за творчий підхід у бізнесі! Він і нагодує, і напоїть після роботи не бурдою якоюсь, а справжнім вином зі своїх запасів. Та й з грошима не ображає: були замовлення чи ні, а п’ятдесяточка завжди перепаде.
У «Чопі» велика зала і літня веранда. Зараз, у червні, всі на свіжому повітрі сідають, для зручності навіть бар надвір винесли й невеличку естраду в куточку облаштували.
Тут тепер моє царство. Сиджу, перебираю струни. Доки замовлень нема, намагаюся згадати забуті іспанські пасажі. Здається, публіці подобається. Не галдяться, поглядають, хто з цікавістю, хто навіть із повагою. Тут не підземний перехід і не більярд: публіка чиста й солідна, блотних майже ніколи не буває. Про перше правило можна й забути.
Люблю спостерігати за тутешнім народом. По тому, як людина їсть, про неї багато чого можна зрозуміти. Ось, наприклад, пара. Вони й не дивляться одне на одного, а одразу видно, що подружжя. Майже не розмовляють. Він швидко ковтає, фактично не жуючи, й виїдає все до останньої крихти. А вона підкладає йому кращі шматочки зі своєї тарілки й складає гіркою порожній посуд, як звикла робити всі ті роки, коли вони могли тільки мріяти про такий от «Чоп».
А в кутку за столиком на двох сидить якийсь приїжджий. Їх ні з ким не сплутаєш. На два дні втік із родини – й одразу ж у гречку... раз по раз нервово оглядається, ніби може тут когось зі знайомих зустріти. За нагрудну кишеню піджака себе торгає, перевіряючи, чи на місці гаманець і паспорт. Он і старенький вкрай роздутий дипломат до стільця ногою притискає... А дівка, котру він десь зняв, соромливо опускає вії, роблячи вигляд, що вперше в такому закладі, а сама найдорожчі страви з меню замовила й усміхається до нього якось уже занадто таємничо... стережися, чоловіче! Ця тебе до нитки обдере.
Зараз народу мало, нецікаво. Сидить іще, правда, одна тьотка, та за нею і спостерігати не треба – все й так ясно. Хтось кинув чи так образив, от і топить мадам свою печаль у «Мартіні». Хоч би закусити щось замовила, а то розвезе дурепу. Шкода буде! Зараз вона ще як картинка: майже молода, витончено красива у цій напівтемряві. Волосся німбом золотиться над гордовито поставленою голівкою. Косметики майже не видно. Стильний літній костюм абрикосового кольору підкреслює голлівудські форми. Все дуже солідно, дуже дорого і дуже пристойно. Тільки що там поблискує у неї на нозі? Господи, не може бути! Золотий браслет на щиколотці. Таких збігів просто не буває! Хіба це й на правду та краля з метро?
Я аж збився. Оце так день! Зі спини вона тоді видалася мені якимось небесним створінням, а тепер видно, що хоч і доглянута, та вже трохи підтоптана. Побувала в бувальцях... але все одно на метро такі не їздять. Видно, відшила чергового хахоля, а тепер сумує за втраченими мріями, доки іншого не знайде. Знаємо ми таких, бачили вже... Нецікаво.
І нащо вона сюди заблукала? Й без неї тоскно. Тільки пальці, здається, почали повертати собі колишню силу, а тут ця краля знову спогади роз’ятрила – аж руки затремтіли. Ні, треба зробити перерву. Піду перепочину трохи. Наталка з кухні вже виглядала, значить, уже можна й перекусити.

* * *

Дощ і не думає вщухати. Як почався десь о дев’ятій, так і ллє. Вже скоро одинадцята, а в залі майже порожньо. Офіціанти сонно сновигають між столиками, бармен уже втретє витер і без того чисті склянки. Якби це був не «Чоп», я уже давно б злиняв, а так треба добути. Не хочеться Казима сердити. Та й «Наполеону» я давно не куштував...
А краля моя ще тримається. Помилився я з приводу неї: не розвезло. Вже, мабуть, другу пляшку «Мартіні» допиває, а й досі, як картинка. Тільки в погляді більше безнадії, та рухи зробились якимись рвучкими, чи що. Кому це вона там махає? Мені?!
– Чим можу допомогти?
– Заспівайте. Ви ж умієте співати, правда? Чи тільки струни перебираєте?
– Умію. Що б ви хотіли почути?
– На ваш розсуд. Тільки щоб угадали.
– Добре, спробую.
Прочистити горло. Заплющитись. Я на великій інститутській сцені, переді мною повна зала. Члени журі вже готові поставити вищий бал до своїх бланків. Софіти припікають. Гітарі зручно у руках... Софійка в задньому ряду. Їй, як завжди, не вистачило місця. Стоїть у дверях, бідолашна, підстрибує, щоб я її помітив. А очі – дві зірочки, далекі, теплі, кохані!

Ніч яка, господи, зоряна, ясная.
Видно, хоч голки збирай...

Усе. Тепер можна розплющитись. Підійти, спитати, чи вгадав. Узяти скільки вона там не пошкодує, і до Казима – коньяк пити.
– Ви вгадали. Саме цього мені й бракувало.
– Я не вгадував. Просто заспівав, що на душу припало.
– Посидьте зі мною. Будь ласка.
Коли таким голосом просять, не можна відмовити. Та й грошей вона так і не дала. Доведеться натякнути.
– Колись за цю пісню я ледь не занапастила собі життя.
– Добре, що не занапастили, тепер ви – незалежна пані, ходите, куди завгодно, замовляєте, що собі схочеться...
– Здається, я вас десь уже бачила...
Не може бути, щоб вона не зрозуміла. Сама ж у переході сто баксів поклала. Краще промовчу.
– Точно десь бачила, тільки не пам’ятаю де.
До чого це вона? Не можна ж так за здорово живеш двічі за один день почути ту саму (незаяложену, між іншим) пісню й не пам’ятати цього. А може, вона трохи того?
– Ви сьогодні в метро спускались, а я там працював зранку.
– Точно! Як можна було забути? Вибачте, я не хотіла вас образити, просто випила, видно, трохи забагато. Я, знаєте, коли хочу напитися, завжди стаю неуважною. Вибачте. Ось… дякую за пісню. Ви дуже гарно співаєте. Я б навіть сказала, професійно.
Іще одна сотка. Чудово! З цією кралею можна мати справу.
– Дякую. Я свого часу інститут культури закінчив, а у нас вокалістів не гірш од консерваторських готували.
– Це видно.
Усмішка в неї дуже тепла і якась навіть довірлива, мов у малої дитини, а голос – м’який і печальний, ніби вона знає щось таке, що не відомо нікому.
– А ви й самі, мабуть, співаєте?
– О ні. Куди мені! Таланту бог не дав. Я – аналітик. А послухати люблю, коли хтось гарно співає.
– То, може, ще для вас заспівати?
І що ж ти, кралечко, дивишся з сумнівом? Я ж не в коханці до тебе набиваюся. Ич яка, аналітик... Знаємо, що ти там і кому аналізуєш…
– Беруся вгадати ще одну пісню. Безплатно.
– Не знаю, чи варто... Хоча... Спробуйте.
Якщо вмієш угадати настрій клієнта, голодним не залишишся, а коли вдасться ще й виконати його потаємне бажання, можуть і на халтуру запросити. Це, звичайно, не той випадок, але чом би й не розслабитися? Дуже краля хороша, навіть просто подивитись.

Ты меня на рассвете разбудишь.
Проводить необутая выйдешь.
Ты меня никогда не забудешь.
Ты меня никогда не увидишь.

Схоже, і тут вгадав. Обхопила голову долонями. Лікті на столі – фі, як не культурно... але ж які красиві руки!

Не мигая, слезятся от ветра
безнадежные карие вишни.
Возвращаться – плохая примета.
Я тебя никогда не увижу...

Пройняло! От уже й похитується. І очей з мене не зводить... Дивись, кралечко, дивись. Запам’ятай мене таким...

Защитивши тебя от простуды,
я подумаю: «Боже всевышний!
Я тебя никогда не забуду.
Я тебя никогда не увижу»...

– Олена.
Такі тонкі й довгі пальці... не хочеться випускати з рук.
– А я Іван.
Усміхається.
– Такі тонкі й довгі пальчики не хочеться випускати з рук.
– А ви й не випускайте. У вас долоня – велика така і шорстка, зручна якась долоня.
– Це тому, що я багато граю. Ось, бачите, навіть мозолі від струн.
– Болять, мабуть, руки від щоденного грання?
– Болять. Особливо зранку. Іноді навіть доводиться парити... А зараз от ні. Дотики ваших пальчиків – кращі за будь-який крем!
Сміється. Звичайно, вона звикла до тонших компліментів. Куди нам в лаптях по паркету?!
– Знаєте, а в мене сьогодні день народження.
– Правда! То ви, напевно, вирішили втекти від набридливих друзів і шанувальників.
– Так, щось у цьому дусі. Я, Іванчику, дуже самотня. Не дивіться на зовнішність, це ж – тільки оболонка. З моєю професією важко мати друзів. Це – велике горе, коли бачиш людей наскрізь. Ви, мабуть, знаєте, про що я.
– Так, у моїй роботі без цього не можна.
– Розумієте, у мене сьогодні забрали єдиного справжнього друга. У автосервісі сказали, що їм потрібен тиждень, а я з горя вирішила в метро на роботу поїхати, так би мовити, для екстриму.
Нормальний екстрим! Тільки ж для чого руку віднімати?
– А в мене й машини немає – ні за ким сумувати.
– Співчуваю. Може, колись розкажете, якщо схочете. Тільки не сьогодні, а то я ще розридаюсь. П’яні сльози – не співчуття, а кпини. Виявляється, у нас із вами багато спільного..
– Що ж крім самотності? І то я не вірю, щоб ви, така пишна леді, були зовсім сама. Це я, старий холостяк і невдаха, можу тільки мріяти про ніжну і люблячу жінку, про чистоту й достаток. Ви ж можете мати шо завгодно, тільки моргніть. Ставлю сто проти одного, шо існує море чоловіків, готових душу запродати за те, щоб тільки бути з вами поруч!
– Так, але вони не рятують від самоти. Вони не хочуть бачити в мені людину. Я для них – тільки лялька, яку можна одягати (а краще роздягати), балувати, показувати друзям...А мені не гроші їхні потрібні (сама, слава богу, прогодуватися можу). Мені душа рідна поруч потрібна!
– Значить, ви просто ще не зустріли того єдиного...
– Може. Але те саме можна сказати й про вас.
– А може, пора на «ти»?
– Можна. Тільки ви... ти не відповів.
– Просто я подумав, що у день народження якось не випадає говорити на такі сумні теми, тим паче, якщо ти не хочеш сліз.
– А що ж тоді треба робити в такий сумний день?
– Ну, якби не було так пізно, я б десь знайшов для тебе красивий букет...
– Дякую, ти вже подарував мені безплатну пісню.
– Не смійся!
– Я не сміюсь. Ти ж не Рокфеллер, щоб займатися благодійністю.
– І все ж таки можу собі дозволити подарувати пісню чарівній жінці, яка мені подобається.
– Ну, то, може, ще й додому проведеш? Якось я не звикла сама вночі повертатись.
– Звичайно. Тільки доведеться трошки зачекати. Мені ще треба з господарем парою слів перекинутись.
Оце так пощастило! Невже не сон? Як у казці, їй богу. Олена прекрасна... Іван мужицький син... схоже, все до того і йде.
Вечір місячний і зовсім теплий, а вона, моя кралечка, вся тремтить. Накину їй свою вітровку на плечі, може, хоч трохи зігріється.
...Здається, так краще. Видно, й правда втомилася від самоти. Он як тулиться й моєї руки зі свого плеча не відкидає. А спочатку видалася такою недоторкою.
Чоловікові самому тяжко, а жінці – й поготів. Тим паче такій жінці! Вона – горда, не каже, та хтось її сильно образив... зустріти б падлюку й начистити морду! Такій лялечці ноги треба цілувати, молитися на неї...
Що? Вже дійшли? Так швидко! От зараз усе й скінчиться. Подякує чемненько – й паняй, Іване, у своє холодне лігво!
– Зайдеш? Хоч чаєм тебе напою, всю ж дорогу в самій сорочці, а воно й не жарко.
Зайду, зайду. Як же не зайти? Добра ти моя та чуйна, кралечко! Хоч подивлюсь, як воно олени прекрасні живуть...
– Прошу. Молоко, мед, цукор, коньяк? Лимона, правда, нема. Вчора забула купити, а тепер, без машини, й до супермаркету їхати ліньки.
– У тебе тут так затишно. Зовсім не хочеться йти.
– То й не йди. Хіба я жену?
– Це вже зовсім, як у казці! Ущипни мене.
– А казки і в житті трапляються. Як ти гадаєш, можу я собі на день народження влаштувати для когось казку?
Здається, відповіді й не треба. Її руки – такі ніжні... Пальці – такі чутливі... Губи? Такі палкі!
А може, це і є мій шанс?! Хоч би не розчарувалася...

* * *

Прокидатись у чужому ліжку – особлива наука, але я, доживши вже й до сорока, так її й не засвоїв. Одне діло прийти до тями на смердючому продавленому дивані чи десь у кріслі, з недопитою пляшкою під боком, і зовсім інше прокинутись у прохолодних обіймах свіжих шовкових простирадл. Ясно, що на ранок я не одразу збагнув, де перебуваю. Цілу довгу хвилину розглядав світлу чистеньку спальню з меблями натурального дерева та великим м’яким ліжком, у якому лежав я сам.
А де ж Оленка? У голові промайнули фантастичні картини вчорашнього дня. Про ніч і згадувати страшно. Раптом я зробив (чи, не дай бог, не зробив) щось таке, що могло образити мою дівчинку. Де ж вона?
Прислухався. Ні звуку. У квартирі залягла нашорошена вранішня тиша. Тільки гупання мого власного серця порушувало абсолютну гармонію кольорів, запахів і відчуттів.
Пройшовся кімнатами – нікого. На кухонному столі помітив аркушик блакитного паперу.
«Будеш іти, не забудь грюкнути дверима!»
І що б це могло значити?
...У квартирі її точно нема. Біля вхідних дверей іще залишився слід її парфумів, значить, це я прокинувся, коли вона зачиняла двері.
За квітами чи хоча б лимоном для коханого такі дівчата зранку не бігають... ух! Видно, щось не так.
Підійшов до відчиненого вікна. Не дуже й високо. Вчора я й не помітив, на який поверх ми піднялися: третій чи четвертий. Не до того було...
Двір охайний. Такі тільки в центрі ще збереглись. У нас на околиці з якого вікна не глянь, усе та сама картина: сміттєві баки біля під’їзду, припарковані як попало малолітражки та школа чи дитсадок посеред двору. А тут і каруселі з гойдалками, й альтанка з виноградом... навіть іномарки припарковані якось культурно: розумно, рядочком, щоб і обійти можна було й сусідам не заважати...
А ось і Оленка вибігла! Біжить, тільки під ноги дивиться...
А це що за кент до неї підрулює? Квазімодо з американською усмішкою! Куди ти, чуваче? Не про тебе краля!
Зупинилась – дивиться. Зараз як зацідить у пику своєю фірмовою торбинкою... чи вона збирається йому очі видряпати? За що ж це?
Господи! Та вони ж обіймаються! Отак привселюдно? Можна сказати у мене на очах... ні, це вже всі рамки... тільки від одного і вже до іншого?
Хіба ж я думав, що така з ким попало піти готова? Он уже він її й у машину садовить...
Що? Телефон? Це, мабуть, її. Крикнути? Чи сама чує? Он із машини вилізла... та ні, не може бути. Далеко, та й у неї мобіла біля вуха.
... а може це вона сама?
– Ало.
– Доброго ранку.
– Доброго. Чого втекла? Щось не так?
– Та ні, все нормально. Просто я хотіла сказати...
– Я вже побачив твоє «послання».
– Добре.
– Що добре? Нічого не добре!.. Хоч скажи, що не так?
– Усе так, Іванчику. Просто вчора я для тебе казку влаштувала, а сьогодні здійснюється моя мрія.
– Мрія про Квазімодо?!
Помовчала секунду. Мабуть, зрозуміла, що я все бачив...
– Не сердься. Він – гарна людина, хоч і не став співаком... Його до Штатів ще з третього курсу мехмату забрали... Купили «на корню», як кажуть... а тепер він за мною приїхав. Так що не забудь грюкнути дверима, щоб замок клацнув.
І короткі гудки... Тепер усе життя – тільки короткі гудки... Знову до підземного переходу?