У дитинстві, коли не було Інтернету та мобільного зв’язку, я брав аркуш паперу і писав бабусі листа. В ньому розповідав про те, що я робив за останній тиждень, про погоду, і як я себе почуваю. А ще я малював бабусі картинки. Це були переважно квіти. Навіть ті, що не існували в природі, а тільки в моїй уяві. Я малював ретельно, підбираючи кольори.
Я рахував дні до відповіді бабусі й дуже засмучувався, коли в суботу листоноша казав, що для мене нічого нема. Це означало: до понеділка лист буде лежати на головній пошті міста, а я чекатиму білий конвертик, який принесе не тільки теплі слова, але той неповторний запах бабусиної скрині, в якій вона зберігає всі листи від мене. І я знову буду перечитувати кожен її лист.

«Добрий день, мої дорогі діти й онук! Листа від вас отримала, за що сердечно дякую. Живу по-старому, роботи такої нема, то буду більше коло хати, теребити квасолю. Кукурудзу, мабуть, теж, бо миші їдять. Коти зовсім стали ледачі, миші по них бігають, а ті й вухом не ведуть. Оце такі всі діла за тиждень. Завтра буду потрохи копати буряк, а більше таких новин нема. Усіх цілую. Пишіть не забувайте!
Бабуся.»

Нині бабуся зовсім старенька, погано бачить, і їй усе складніше писати листи. Тому вона частенько дзвонить дітям та онуку по мобільному. Довідується про останні новини та частіше чує рідні голоси. Хай навіть у слухавці. А онук зберігає останні листи бабусі, які пахнуть тим неповторним ароматом свіжовипеченого хліба. Він завжди у бабусиній скрині, де зберігаються роки.