Вікторії Ріяці

Я йшла по селищу, пробираючись до станції. Гучне застілля майже не залишило на мені слідів – головний біль легко зцілили пігулки, а кола під очима були замасковані екстравагантно-елегантним макіяжем. Свою кращу подругу, винуватицю застілля, я залишила вдома домивати посуд.
Електричка до міста прибувала о восьмій ранку, зараз було близько сьомої. Я не дуже квапилася, милуючись навкіллям.
Рання осінь загострювала почуття до болю. Пахощі землі та яблук, легкий димок, вітер із річки. І раптом у цю гармонію ввірвався новий запах – палаючого паперу.
Я вийшла із провулку й під ноги мені метнулася напівобгоріла сторінка, списана гострим вишуканим почерком. Я озирнулася – неподалік весело палхкотіло маленьке вогнище, висока худа жінка в чорній хустці ворушила його палицею.
Цікавість обпекла мене. Я зрозуміла – мені необхідно довідатися, що ж написано на цьому аркуші. Я обернулася – вітер затяг сторінку в провулок і притиснув до паркану. Напівобгорілі краї жалібно тріпотіли. Жінка не помічала мене, дивилась у вогонь широко розкритими очима сомнабули і ворушила губами.
Я зробила крок, озирнувшись на жінку, набралася рішучості, швидко зайшла у провулок, схопила папірець і засунула в кишеню. Потім із пересохлим горлом і диким калатанням серця рушила вперед. Жінка, як і раніше, дивилась на вогонь, але вже не ворушила його, а стояла, обпершись на палицю обома руками, на висохлій шкірі проступали вени. Тьмяно блиснула обручка. Я глянула на полум’я. Там, догоряла обкладинка зошита, кілька фотографій, вірніше – те, що від них залишилось... Я все зрозуміла: щоденники, листи, фото…
Чиї? Її або ж її дочки, матері, сестри, може, внучки? Мені стало жаль її, цю високу жінку з натрудженими чорними руками, її профіль іще зберігав слід колишньої краси, але пасмо, що вибивалося з-під хустки, було зовсім сивим.
Мені раптом стало соромно – так, як не було соромно ще ніколи в житті; здавалося, що вся вулиця, все селище – всі бачили, як я підняла той папірець і сховала. Першим моїм бажанням було дістати його з кишені й кинути у дотліваюче вогнище. Але потім я раптом уявила, як жінка підведе очі й подивиться на мене. Я знала: цього погляду я не витримаю, просто провалюся крізь землю. Потім прийшло більш тверезе рішення – відійти подалі й спалити аркуш, не читаючи. Це здалося мені цілком шляхетним і я швидко пішла геть.
Попереду я побачила станцію. Ґрунтова дорога, трава, рясно вкрита росою, – все було таким мирним…
Я озирнулася – вогнище зникло за поворотом. Дістала запальничку, підкурила сигарету, і тільки тепер зрозуміла – я не спалю аркуш. Не зможу. Доки не довідаюся, що там написано, не заспокоюсь. Я добре знала себе! Але голос совісті не бажав змовкати. Я йшла, мене роздирали сумніви, але я знала, що все-таки прочитаю написане.
Підійшовши до станції, я глянула на годинник: 7:45. Народ потихеньку підтягувався: кому на роботу, кому на навчання, кому на ринок.
Я сіла на лавку, закурила ще одну сигарету. Близько двох хвилин на дев’яту з’явилась електричка, весело засвистіла й зупинилася. Людей одне за одним ковтали двері. Два чоловіки тягли килим, що взагалі не бажав пролазити в тамбур…
Я спокійно входжу у вільні двері, сідаю ближче до виходу. Чекаємо кілька хвилин, потім дають сигнал, і ми, набираючи хід, мчимо у бік міста. Я виходжу покурити в тамбур, якийсь час сумніваюся, чи читати мені аркуш. Але цікавість знову бере гору – я наважуюсь.
Дістаю свою страшну таємницю з кишені, обережно розгортаю. Тримаю в руках аркуш, вирваний із зошита. Папір обгорів із країв, але в цілому зберігся добре.
Легкий дівочий почерк, – різні закарлючки, розчерки – сама так писала років зо два тому. Набираюся сміливості, затягуюсь і повільно, вдумливо (а швидко б не вийшло) починаю читати.
Ось текст, прочитаний мною. Я не змінила його, лише додала згорілі букви або частини слів:
«Після його поцілунків я підішла до синтезатора, сіла на стілець і почала натискуватити на клавіші; синтезатор мовчав, лише постукування моїх пальців народжувало звук… І я, згадавши це потім, зрозуміла – адже я теж синтезатор. Моя душа теж може співати на різні голоси, синтезуючи будь-який ритм і будь-який музичний інструмент. Я навіть умію…». Далі запис згорів. Я перевернула аркуш і продовжила читати: «…буде брехня! Ці звуки будуть штучні, синтезовані. А справжній голос синтезатора – це тихе «шльоп» по німих клавішах. Це справжній голос моєї душі – мовчання. Він говорив мені, що я хо...".
Вогонь сховав те, що було написано далі.
«Цікаво, – спитала я себе, – як мій щоденник, що таємниче загубився при переїзді, опинився в тої жінки?..»