Новела
Вона була зовсім не схожою на інших відвідувачів. Одразу видно, не парафіянка, а випадкова тут людина, котра просто забрела до храму. Її обличчя ще зберігало сліди колишньої вроди, та передчасні глибокі зморшки залягли біля губ і під очима. Рвучкі рухи та вогники у вологих чорних очах видавали її знервованість і бажання негайного чуда. Жінка піднесла свічку до ікони діви Марії, запалила її, поставила і почала гарячково молитися, прикривши губи долонями.

– Боже, за що? Чому саме я мушу це пережити? Зглянься на мене! В чому моя провина? Боже великий, всемогутній, допоможи, прошу, благаю! Вона у мене одна, моя донечка. Не віднімай її. Дай їй сили витримати. На все воля твоя: припини ці щонічні крововиливи. Просвітли лікарів, аби вони змогли щось зробити. Нехай вона знову бачитиме. Хоч трошки, хоч на одне око... Аби тільки не сліпота! Боже, тільки не сліпота! Моя доня, моя бідна нещасна Тетянка... Вона ж така молода! Зглянься на неї, Боже! Я вірю, ти сильний і добрий: ти не залишиш нас. Вона одужає, і ми разом молитимемося тобі щовечора та щоранку. Боже, хай тільки в неї буде все гаразд!

У напівтемній церковці мерехтить полум’я свічок, віск скапує і тріщить, застигаючи. Немолода жінка, рухаючись до виходу, розминає затерплі пальці. Їй уже пора, зовсім скоро треба буде робити Тетянці укол. Хоч би не запізнитись!
Звідколи дочку перевели на «короткий» інсулін, мати зовсім втратила спокій, усе на годинник поглядає, чи не пора. Вже три роки обидві мучаться. А скільки ще? Кажуть: ті, хто захворіли на цукровий діабет у дитинстві, більше тридцяти п’яти не живуть. Брехня, звичайно. Тільки вчора бачила в холі маму з дочкою (Марійкою, здається). Добре що її поклали не до нас у палату. Хай Тетянка не знає, що й на неї чекає через десять років. Та Марійка – молодчина! – і не думає про смерть. У тридцять три відмовили нирки, а тепер, у тридцять п’ять, очі кров’ю залило. Моя Тетяся хоч одне ще має. Лікар сьогодні сказав, що правого вже не врятувати. Тиск трохи збили, але кров поналипала на сітківку і не розсмоктується. Тепер можна тільки знеболити. Та яке ж це знеболювання, якщо після кожного сеансу лазера дитина криком кричить. Боже, та ми з нею за ці двадцять два роки стільки вже наплакалися! Невже не досить? Добре, хоч із Андрійком усе гаразд.

Ніхто не знає, як вона боялася тієї другої вагітності... Та Бог допоміг – син ріс гарненьким здоровим хлопчиком, а його батько полюбив Тетянку, як рідну дочку. Він ніколи й слова не сказав про те, як обридли йому ці вічні лікарні та санаторії. Та чи довго воно так триватиме? От Андрій дзвонить щодня, а Мишко – вічно зайнятий. Чим він там займається без дружини? Й Тетянку кинути так не можна. Дав би Бог їй хоч трохи зору, щоб могла хоч до подруг сама сходити. Вона вдома зовсім занудиться...
Жінка вийшла з церкви, обернулась уже від дороги, мовчки перехрестилася, ловлячи себе на ганебній думці: «Хоч би швидше це все закінчилось!»
*
Гарячий сонячний промінь ліг на щоку Оксані. Вона розплющила очі й повела поглядом по хаті. Минуло кілька секунд, перш ніж Оксана зрозуміла, де вона є. Боячись поворухнутися, щоб ненароком не розбудити Юрка, вона ледь скосила очі. Так, він іще міцно спить. Його вольове і навіть суворе обличчя вві сні стало зовсім хлоп’ячим.

Вони познайомилися в Інтернеті. Оксана вже зневірилась у тому, що вдасться знайти чоловіка, котрий покохав би її такою, яка вона є: не дуже красиву майже тридцятирічну жінку з кепським характером. Та от вдалося. На розміщені нею оголошення прийшло, навдивовижу, багато відгуків. І майже всі вони були від Юріїв: Юра з Москви, Юрко зі Львова, Юрій із Одеси і ще двоє – із Нью-Йорка та Харкова.
– Буває ж таке? – дивувалась Оксана. – Чому вони всі Юрії?

Незчулась, як усі ті хлопці скоро десь поділися. Залишився тільки один – Юрко з її рідного міста. Оксана відповідала всім, але, видно, щось у тих відповідях було не так, бо кількість Юріїв невпинно зменшувалась. Тільки її земляк регулярно, щодня, писав Оксані. Він називав її на «ви» й не просив фото (так не схоже на інших!).

Листувалися на загальні теми: музика, погода, література, погляди на життя. Складалося враження, що йому просто цікаво з нею спілкуватись і більш нічого. Оксана нічого б не мала проти, якби не якесь відчуття постійної напруженості. Вона швидко спіймала себе на думці, що чекає його листів і засмутиться, коли раптом їх не отримає. Це неприємне відчуття не полишало її ні на роботі, ні в транспорті, заважаючи виконувати щоденні обов’язки.
– Чи можна закохатися по Інтернету в людину, про яку ти нічого не знаєш напевно? – думала вона й відповідала собі: – Ні.

Вважала це листування якоюсь грою, що випадає зі звичного рутинного життя, а свій неспокій приписувала тому факту, що у того невідомого Юрка зацікавлення і вподобання підозріливо схожі на її власні. Оксана не вірила в містику, але й не могла назвати збігом обставин те, що вони з Юрком не тільки жили в одному місті, слухали однакову музику, любили ті самі книжки, а ще й працювали на одній вулиці, маючи однаково незручний розклад. Тому, поринаючи в роздуми про свого анонімного співрозмовника, щоразу нагадувала собі, що він, імовірно, просто брехун, якому для чогось потрібне їхнє доволі дивне листування. Оксана то гарячково читала його послання, вірячи кожному слову, то нервово ходила по кімнаті, не дозволяючи собі вмикати комп’ютер і даючи обіцянку припинити це безглуздя, доки остаточно не втратила самоконтроль.

І от настав той день, коли вона прокинулась у його квартирі, трошки безпорадна, та неймовірно щаслива. Виявилося, що все, сказане в Інтернеті, – правда, і він – саме той, за кого себе видавав.
Оксана повірила в це тільки зараз, коли сонячний промінь подорожував їх сплетеними тілами, лоскочучи шиї, плечі, руки.

– Боже, як гарно! Яке це щастя – кохати! Він такий ніжний і сильний. Хай це триває завжди! Моя голова – на його грудях, його рука – у мене на плечі... Це і є Рай. Я буду найкращою дружиною. Хай тільки він захоче. Боже, хай нарешті освідчиться. Чому він ніколи не каже, що кохає мене? Чого боїться, адже нам так добре вдвох?.. Він спить. Господи, нехай йому насниться, як він одягає мені на палець обручку. Боже, дай нам не втратити цього щастя!

І вона заплющує очі, ще ворушачи сонними губами, із твердим наміром прокинутися першою і приготувати смачнючу каву з вершками, яку тільки вона вміє варити.
*
Василь був маминим улюбленцем. Завжди мав найкращі іграшки, найдорожчі цукерки та імпортний одяг. Молодшого Дмитра ніхто не помічав, бо Василько був красивішим, розумнішим, спритнішим і дотепнішим. Коли, бувало, батьки поверталися з роботи й знаходили розбиту кришталеву вазу чи розібраний магнітофон, винуватим завжди був Дмитро. Василю навіть брехати не доводилося, бо ніхто й не питав, хто це зробив. Мама чомусь завжди була впевнена в тому, що її Сонечко та Світла Голівонька ніколи б не зважився на такий бешкет. А батько не мав чи то бажання, чи змоги їй заперечувати. Він тяжко працював і від родини вимагав тільки спокою.

А коли у Дмитра виявилися здібності неабиякого бігуна, всі в родині страшенно здивувались, і до школи олімпійського резерву його віддали тільки, щоб той не дратував Василя своїми перемогами на змаганнях. Доки молодший брат тренувався в інтернаті, старший замість уроків пив пиво у сквері з крутими пацанами та водив додому однокласниць. Батьки, звісно, ні про що не здогадувалися. Не відразу помітили вони й те, що з квартири поступово зникли всі кришталеві та порцелянові вази, попільнички та всякі інші дрібнички, котрі мама дбайливо збирала все своє життя.

Усе навалилось одразу. Батько повернувся з роботи серед дня. Фірма, де він працював, збанкрутіла – і він опинився на вулиці. Через кілька днів у матері сталась істерика: чиновників пенсійного віку от-от мали «скоротити». А через місяць Василь завалив випускні іспити й не збирався нічого з цим робити. Він запевняв мамусю, що не в атестаті щастя, цілував її в щоку та просив грошей на відвідини модного нічного клубу, куди він хоче повести свою нову дівчину. Як могла вона відмовити своєму Сонечку? Їй так хотілося щастя для нього й гарної невістки для себе.

Але ні першого, ні другого мати Василя так і не дочекалася. Замість невістки ввалилися до її квартири двоє у формі. Вони вимахували перед обличчям якимось ордером, а потім, не звертаючи уваги на її плач і небажання зрозуміти, обшукали квартиру. На балконі в якомусь старому взутті, котре вже давно треба було викинути, знайшли щось у целофані. Сказали, що пришлють повістку і що сина можна не чекати.

Василь божився: він не знає, що то за порошок знайшли на їхньому балконі. Його, мабуть, підкинув хтось із хлопців під час якоїсь із пиятик. Тоді вона зібрала всі свої прикраси й пішла до слідчого. Той із розумінням поставився до материнського горя. Василя навіть не засудили.

Армією займався батько. У родині вільних грошей не було, але друзі залишились, і вони допомогли. Василькові, щоправда, довелося влаштуватися на роботу. Він люто ненавидів ту роботу, бо на неї не можна запізнюватися, не можна матюкатись і треба робити все, що кажуть. Зате після роботи Василь відривався на повну... На несміливі закиди батьків він завжди відповідав: «Я ж працюю і грошей у вас не прошу. Чого ще треба?». Про те, де клерк без освіти бере гроші на свої дорогі цигарки, вічні пиятики з якимись непевними друзями та гульки із щоразу новими дівчатами, ні батько, ні мати думати не хотіли.

Про що думав сам Василь, сідаючи у машину давнього татового товариша? – напевно, про те, що красуня Люсі обіцяла свою любов в обмін на саме такий ясно-зелений BMW. Півтори години задоволення – й сім років на зоні. Тепер у нього вдосталь часу, щоб у всіх дрібницях пригадати розкішну блондинку на зеленавих шкіряних сидіннях. Але всі його думки чомусь не про це.

– Боже, навіщо ти створив тюрми? Для чого тобі людський суд? Чому я – зек, я – поганий? А вони гарні? Вони праведні тільки тому, що їх не спіймано. Вони, може, крали все своє життя: у батьків, у друзів, у начальства. Всі багатії – злодії. Чому вони гуляють по ресторанах із дівчатами, а я мушу гибіти тут, на зоні? У них із горла пре, а мене засудили за якийсь паскудний BMW. Вони «мочать» одне одного в посадках – і нічого, а я тільки взяв те, що було мені дуже потрібно. Та якби мені їхні «бабки», хіба б я глянув на ту «одстойну тачку»? Я така ж людина, як і вони! Я маю право!.. Боже, пошли на них кару небесну, на цих жмотів і лайдаків!

Гасне світло. Співкамерники поховалися по своїх нарах. Темрява огортає все: думки, мрії про волю, хапливе вовтузіння біля параші.
*
Ерік Джеферсон прокинувся від телефонного дзвінка. Першим його рухом було простягнути руку й вимкнути будильник, але на півдорозі до тумбочки рука зупинилась. До сигналу будильника залишалось іще 17 хвилин, а телефон, здавалося, збирався розбудити всіх мешканців мебльованих кімнат старого Розенберга.

За вісімнадцять місяців свого проживання у Розенберга Ерік знав інтимні подробиці життя своїх сусідів краще, ніж вміст своїх кишень. Тоненькі, наче картонні, стіни маленьких кімнаток не приховували й найтихіших звуків, тому вранці, спускаючись до їдальні на спільний сніданок, мешканці частенько намагалися не дивитись одне одному в очі. Тільки господар – старий єврей із Бердичева – всміхався до всіх напівбожевільною усмішкою біблійного месії.

Щоранку, вимикаючи будильник і дивлячись в облуплену стелю, Джеферсон давав собі слово якнайшвидше заробити грошей на якесь ліпше житло. Це стало його нав’язливою ідеєю та найзаповітнішою мрією. Бажання мати свій власний душ і туалет, а також не бачити, як рожевіє від сорому обличчя сусідки міс Лілі, котра напевно чула кожен рух і кожне зітхання Еріка та його нічної гості, змушувало його працювати з потрійною енергією. Джеферсон, безумовно, був талановитим журналістом, але цього вперто не хотіли помічати в його «Evening Post». Він здогадувався, що в перший день своєї кар’єри припустився фатальної помилки, не запросивши на обід свою начальницю. Та й як би він міг це зробити, коли в кишені мав усього 20 доларів, на які треба було дотягти до зарплати. Звичайно, Моллі цього не знала, а сказати їй не дозволяла його чоловіча гордість. Саме через цю кляту гордість Джеферсон і залишився для своєї сорокарічної начальниці нахабним і самовпевненим провінціалом, про що вона ніколи не забувала йому нагадати.

Ерік підніс слухавку до вуха й майже відразу трохи відставив її, щоб не оглухнути. Жанет – симпатична секретарка Моллі, яка (так здавалося Джеферсону) була таємно в нього закохана, – кричала не своїм голосом:
– Прокидайся! Швидко збирайся і чимдуж лети до редакції. Ні, краще відразу на Лонґ-Айленд. Там двоє терористів загрожують висадити в повітря автобус із двадцятьма заручниками. Це – твій єдиний шанс, розумієш?

Джеферсон це чудово розумів і тому, не гайнуючи часу на балачки та вдячність, вистрибнув із ліжка, щось на себе надяг і вибіг із кімнати, тримаючи в руках черевики й на ходу одягаючи куртку.

За хвилину він уже стояв на вулиці під дощем. Йому навіть на думку не спало виглянути в вікно чи захопити парасолю. Вранішній потік автотранспорту був, як завжди, щільним, але в ньому не було жодного натяку на автобус. Зрідка траплялися жовті плями таксі, та всі вони були повні й байдуже проминали самотню постать Еріка.

– Боже, я знову забув узяти гаманець! Що це зі мною коїться? Наче ж учора був у кишені... Як я тепер встигну на той Лонґ-Айленд? Знову цей кирпатий Адамс позбирає всі вершки. Клятий хлопчисько! Як він про все дізнається першим? Мабуть, спить із Моллі. А я думаю, чого це вона така життєрадісна останнім часом. Вічно цих бальзаківських бабів на свіжачка тягне... Що, невже двадцятка? Слава Богу!!! Чорт! І таксі не зупиняються. А плюну на них усіх і піду в дамський журнал. Писатиму про новий шампунь для болонок і суперстійку туш для накладних вій... Господи, ну пошли хоч якусь попутку!

А бездушні авта пролітають широкою авеню, з ніг до голови обливаючи бризками першого весняного дощу необережних перехожих.
*
В університетських коридорах гамірно. Третій день сесійного тижня, й поважний навчальний заклад скидається на вокзал, гримерку та громадську приймальню одночасно. «Від сесії до сесії живуть студенти весело!» А тепер вони навстоячки, навсидячки, а дехто навіть навлежачки, намагаються довчити недоучене, дочитати недочитане або хоч просто зрозуміти суть текстів, які вдалося вихопити в останній момент у бібліотекарки чи в товариша.

Біля високих подвійних дверей, щільно зачинених із нагоди іспиту, стоїть кілька студентів. У них у руках немає книжок і конспектів, а тому ці двоє хлопців і троє дівчат більше схожі на охоронців недоторканності екзаменаційної тиші за дверима, ніж на студентів, які чекають своєї черги і вже не сподіваються впхати собі в голову ще дрібку знань.

Софі завжди захоплювало відчуття спокою та статечності, що огортало її в цих середньовічних стінах. Високі вузькі вікна й товсті дерев’яні двері вже майже чотири роки були для неї втіленням стабільності та надійності в мінливому сучасному світі. У свої 23 роки Софі вже побувала на всіх континентах, досліджуючи шляхи міграції різних видів птахів. Але щоразу, повертаючись додому з далеких мандрівок, вона швидше намагалася забігти до Сорбонни. Тільки тут Софі могла впорядкувати свої думки та враження і спокійно та виважено перенести їх на папір.

Дівчині не подобалася ця будівля тільки під час сесії, коли було добре видно, скільки випадкових людей навчається в славетному університеті. Софі була незабобонною парижанкою, але її просто бісила всіляка недоречність і нелогічність. Тому зараз, підпираючи спиною стіну біля зачинених дверей аудиторії, вона тихо божеволіла від безпомічного гніву.

– Боже, і нащо здалося релігієзнавство мені, майбутньому орнітологу?! Яка релігія у птахів? Їм одне на думці: полетіти якнайвище, якнайшвидше та якнайдалі. Ну, я розумію: малювання там чи логіка, навіть, співи... – а релігієзнавство для чого? І знайшли ж коли – на останньому курсі, якраз перед дипломом! Наче нам робити більше нема чого, як тільки зубрити ці їхні індуїзми та баптизми. Теж придумали сто п’ятдесят запитань! Сказитися можна! Це ж ким треба бути, щоб усе це вивчити?! І викладачка, як на гріх, буквоїдка... Що? Моя черга? Ну, Боже помагай!

Дівчина тихенько заходить до аудиторії, причиняє за собою двері, опустивши очі додолу, підходить до столу, кладе заліковку, простягає руку і, не дивлячись, вихоплює свій білет.
*
Щойно згас екран телевізора, сивий чоловік у довгому банному халаті та хатніх капцях повільно поклав на журнальний столик непотрібний уже пульт і взяв високий бокал із своїм улюбленим червоним вином. Він поволі робив ковток за ковтком, ледь похитуючись у солом’яному кріслі-гойдалці. Жовтуваті від нікотину пальці, що ніколи не знали фізичної праці, повільно гладили пухнастого перського кота, котрий міцно спав на колінах у господаря.
– Боже, Боже... Куди котиться світ? Ось уже й у космос літаємо щомісяця, а правди не побільшало. Людство дедалі більше загрузає в багнюці невігластва та вседозволеності. Господи, чому ти забув про створіння свої? Чому дозволяєш криваві війни та беззаконня? Ні потопу немає, ні пришестя... Скільки зла робиться з Біблією в руках! Мав, видно, рацію гер Маркс: «Матерія первісна». Треба-таки починати свої «П’ять доведень неіснування Бога».

А десь у позахмарних далях, куди не долітає відлуння земних турбот, сидить Він у круглій кімнаті зі скляними стінами і сам із собою грає в шахи. Пересуває білого пішака. Чекає... Тоскно дивиться на крісло навпроти... Глибоко зітхає. Підводиться. Поволі обходить стіл. Сідає. Задумливо розглядає шахівницю із розставленими на ній фігурами. Знову зітхає – і робить хід чорним конем. Хитає головою. Підводить очі на невидимого супротивника – і бачить порожнє крісло. Завжди тільки порожнє крісло. Він уже давно нічого не тямить, окрім цього червоного оксамиту та шахових фігур. Хіба він знає, скільки тисячоліть триває ця безкінечна гра? Ніколи й угору глянути, не те щоб крізь скляні стіни... І завжди сам, тільки сам. Йому конче треба дограти цю нескінченну партію... Він підводиться, не відводячи очей від червоного оксамиту крісла навпроти. Обходить стіл. Сідає.

Задумливо дивиться на шахівницю... Глибоко зітхає – і робить наступний хід.