У дитинстві залишав я часто
дорогу моєму серцю хату.
Думав, звикну я до цього з часом,
та не звик. Шляхів було багато:
На одних мене чекало щастя,
а на інших – море сліз солоних.
В ньому плавав і тонув я часто.
Я гадав, що серце охолоне.

Та воно лишилося гарячим.
Я живу й цьому радіти маю.
Я багато різного побачив.
Та нічого кращого немає,
ніж той шлях, що вів мене додому.
Я летів, немов на крилах вітру.
Сльози радості з очей додолу:
«Здрастуй, рідна хато, небо, квіти!»