Мене лякала ця дорога. Я – доросла людина. Мати та батько вдома. Попереду зустріч із друзями дитинства. Спогади про те, як дітлахами разом ходили на греблю, лазили до сусідів по яблука, груші.
На серці якось неспокійно, дивлюсь у вікно. Потяг їде повільно, за вікном – середина літа. Поля пшениці, яка ледь-ледь жовтіє, садки із червоними яблуками, картопля, яку ще не з'їв жук.
Полтава – місце, де Петро побив шведів, де на вулиці більшість людей говорить українською. Стояли недовго. Після вулиці у вагоні спека. За вікном потроху почали з'являтися хмари. Вони кружляли, наче в якомусь дивному танку, та він ставав усе тіснішим. Через деякий час у цей танок запросили й сонечко. Але танок перетворився на зливу.
За вікном Пирятин. Потяг спізнився на цілу годину. Надворі – гарний хазяїн собаку не вижене… Стоїмо. Господар вагона розносить каву. Повечерявши, теж лягаю спати…
Прокинувся від дзвінка мобільного. Мати хвилюється. У Харкові пройшов буревій. Виглядаю у вікно – Христинівка. Ллє як із відра, з'ясовується, що я сам у вагоні. Запрошую зі мною снідати провідника. На столі огірки, цибуля, ковбаса, картопля. Провідник Петро, як справжній шеф-кухар. Говоримо…
–На залізниці 25 років. Бачив усяке, але щоб до Умані доїхав один чоловік, таке вперше!..
Нарешті Умань. Відчинивши двері, дядько почав лаятися. Питаю: що таке? З'ясовується, що платформи нема, а під вагоном велика калюжа. Дядько -наче квочка біля мене. Раптом чую: хтось гукає, так це баба Маня на вулиці вирішує, як краще мене зняти з вагона.
Їдемо в автобусі. Баба Маня, проклинаючи таксистів, пояснює, що таксі в село задороге.
–І який дурень у дорогу не бере теплих речей! Починаю виправдовуватись, а баба мов із кулемета.
- Нормальні люди вдягаються, а він, турист із Харкова, голий приїхав…
А до села їду в “Жигулях” синього кольору. Водій усміхається та питає:
–
Що це за моторна тітка?
Рідна тітка, – кажу.
Познайомились. Дядько Василь таксує вже 7 років. Роботи для нього в рідному селі нема.
–
Голова купив нову техніку, вона вся в електроніці. Воно добре, коли така техніка, – задав програму та керуй. Тільки ж американські поля гладенькі, а наші – ні. Раз збій у програмі, другий – поламалася. Хто винен? Комбайнер... Машину на техстанцію, а це гроші… А де їх узяти? Забрати у того, хто винен. А хто винен? Комбайнер, не поле. Раз зняли зарплату, другий, відпрацював жнива та звільнився.
Дядько продовжує:
–Оце поїхав я з кумом на заробітки в Росію. Прибули до Москви. Міліція забрала нас із вокзалу, забрала й гроші. Вийшли з відділку. Куди їхать? Тут хлопчик у шкірянці. “Дядьки, роботу шукаєте?” Ми з кумом кивнули. Каже: “Ідіть за мною”. Ішли недовго… Ми з кумом, як діти, раділи. Зайшли в якийсь будинок, паспорти хлопець відразу забрав. Працювали ми місяців із чотири. Але паспортів та зарплати не бачили. Нас зробили рабами. Якби ж ми були самі на світі, то біс із ним. А то ж – сім'ї. А де ми? Та що з нами? Поїхали та й нема.
Машина зупинилася, злива зробилася настільки сильною, що двірники на склі воду просто відбивали. У машині тепло, барабанять краплі, а дядько все своє.
– Почали ми з кумом міркувати, як би втекти.
Паспортів у нас нема. Перший міліціонер –
і ми знову раби. Топимо баню, рубаємо дрова, прибираємо за гостями. Ні, таки втекли. Нас підібрали наші далекобійники. Ось так я грошей заробив. Коли чоловік без роботи – він не чоловік!..
Дуже повільно машина все-таки рушила. Дощ трохи ущух, але краплі продовжували падати з неба…
Ось і рідне моє село, де я не був сім років, а здається, що набагато більше. Ось і рідна вулиця. За цей час на ній багато людей померло, тепер тільки зелене вбрання та багато бур'янів. А може, їх було в дитинстві більше? Та я вже потроху почав забувати. Ось рідна оселя.
Попрощався з таксистом. Сиджу, серце почало калатати, промайнула думка: “А чи не в лікарні бабуся?” Сусідка баба Маня позвала до хати. Питала, як у нас життя. Розповідала: хто і коли народився та помер; що голова на пай нічого не дає, що онука закінчує дев'ятий клас. Тільки зібралася сусідка мою бабу Ліду звати, а вона вже сама йде. Чи то від радості, чи з іншої причини почали плакати. Збираюся дзвонити додому. Тому бабуся кличе мене до сільради. Дуже довго пояснюю, що в мене телефон із собою і треба знайти місце, де він “бере”. Тут бабуся згадала, що приходила лікарка Віта і дзвонила від старої сливи, а в неї також є такий телефон.
Я взяв бабусину руку та поклав туди мобільного. Вона розглядала та питала, як дзвонити. Я набрав номер і передав бабусі слухавку. Старенька за декілька хвилин довідалася про всі новини, розповіла, що в селі. Вперше в житті я чув таку коротку розмову. Почав знову накрапати дощ. Бабуся запросила до хати, і я зрозумів, що час зупинився. У хаті все було, як у дитинстві. І той неповторний трохи дурманний запах квітів та воску вперемішку із лікарськими рослинами та медом, який завжди бабуся тримала у хаті. А ось і моє ліжко, вкрите покривалом із квітками та великими подушками з гусячого пуху. Бабуся постелила ліжко.
Як тільки моя голова нахилилася до подушки, я відчув, що не зможу боротися зі сном. По блясі барабанив дощ, уві сні я літав, зустрічався з друзями, першим коханням.
Надворі знову дощ. Бабуся ввечері не будила…
Поснідавши, почали збиратися на цвинтар. Пішли селом через двір старої школи. А ось і кладовище, де поховано всіх моїх родичів. Але спершу я йшов до діда. За ті роки, що не був, трохи важкувато мені було знайти його могилу, бо вона була не останньою. З тої пори стільки народу померло. Розмовляю з дідом: “Діду, привіт. Це я, твій онук. Я вже не той, що був, у мене є робота, закінчую технікум”. Я довго говорив із дідом, він слухав, але сказати вже не міг. Може, там десь нагорі його душа раділа за свого онука.
Вже коли ми виходили з цвинтаря, бабуся показала мені могилу письменника, який народився тут, пройшов війну, був у полоні й зостався у Франції. Але поховали, за його заповітом, тут на батьківщині. Я став коло могили. І думка промайнула про те, що чоловік крізь усе життя проніс віру та любов до своєї землі, навіть смерть не спинила, й він повернувся додому. І рідна земля прийняла, як рідна мати.
* * *
Якщо хто не знає, що таке вечеря в селі, він ніколи ні з яких книжок не пройметься тим, що відчуваєш, коли йдеш на вечерю. По-перше: це повага до себе. По-друге, це атмосфера гостинності й неповторності страв на столі. Ну, і як же без горілки, рецепт якої є незмінним уже кілька століть. І ніяка штучна заводська не замінить настояну на вишні або зроблену з буряку.
–Добрий вечір у вашій хаті.
– Ромко, Лідо, заходьте, де ви так довго? Вже все на столі. А Роман уже справжній чоловік, козак, весь у діда. За столом зараз перевіримо.
Позвала бабуся. Я вийшов – і вона почала проводити інструктаж стосовно поведінки за столом. Я дав слово, що буду поводитися чемно. На всі бабусині страхи тітка Ганя замість горілки поставила пляшку вина. Дядько Василь чортихнувсь, але тітка поглядом зупинила дядькову невдоволеність. Щоб козак не випив горілки, такого не бува. У хату ввійшов син дядька та тітки, Олег. Ми з ним були однолітки. Тільки я йому доводився племінником, а він мені дядьком.
Дядько Василь і виду не подав, яка охопила його радість.
А в цей час тітка розповідала бабусі, як вона згадала, що на початку війни німецький літак розбомбив магазин у селі. Люди кинулися за продуктами, а їхній молодший брат ухопив іграшку (ведмедя з литаврами), сів на дорозі й почав ключем її заводити. Ведмідь бив у литаври, а хлопець сміявся. Кругом люди, наче скажені, солдати стріляють, крик страшенний, а він сміється, заводить і заводить ведмедя… Тут знову літаки, всі ховаються. Хтось спробував забрати його з дороги, та дістав кулю. Що було далі, тітка не бачила, та коли малий прийшов додому, батько “дав йому ведмедя”.
Тут у хату зайшов дядько.
–Романе, Олег зве.
Я вийшов, Олег стояв мовчки, та в нього на обличчі було написано, що я влучив у десятку.
– Давно в селі?
– Дні три.
– Ну, ходімо… за зустріч. Аби тільки баба не побачила…
Через хвилину, сидячи під двором, ми з Олегом і дядьком пили оковиту й закушували зеленими яблуками.
– Це як м'ятна жуйка. Дихнеш на бабу після того як випив, і вона і не второпає: пив чи ні.
– Тоді вам, дядьку, ще треба крейдою по обличчю провести.
– Навіщо?
– Бо вас, батьку, мати по морді опреділить без усякої “дихалівки”.
І сміх прокотився по вулиці, й відлунням відбився в кінці сусіднього двору…
Уночі була сильна злива. А блискало так, що видно було як удень, та весь час гуркотіло. Чи то від води, що рікою лилася з неба на землю, бабуся весь час молилася. Але все стихло так раптово, як і почалося. Хмари розтанули, й на небі з'явився місяць. Він наче дивився на землю, а це значило, що погода буде дощова.
На ранок двір був як яєчко. Водою змило геть усе. Й сам двір мав жовто-коричневий колір…
У дядька врожай огірків та помідорів перебував під знаком запитання. Господар сидів удома. Не встигли ми з ним привітатись, як загуркотіло знову.
–Допоможи мені забрати корову, бо сам я не приведу.
Велика хмара стрімко почала насуватися на село. Ми з дядьком не встигли вчасно забрати корову, дощ пустився раніше, ніж ми добігли до лугу. Спочатку злива була тиха, але вже коло двору лило, наче хтось угорі вирішив зробити потоп та перевернув усі бочки з водою. Чортихаючись і проклинаючи погоду, зайшли до хати. Блискавки та грому як не було. Вітер наче помер.
–Що будемо робити? – запитав я господаря.
–Обідати. Є смажена риба з цибулею, а ще… – і господар зробив таку міну на обличчі.
Я ще від учорашнього не відійшов, але ж був мокрий і… занадто в хаті було прохолодно. Вперше в житті я їв смажену рибу, її смак був для мене новий. За вікном лив дощ, краплі води з'явилися на стелі.
–Знову тече!.. – промовив господар і налив по повній. Злива скінчилась, і те, що я побачив, виходячи з хати, неможливо змалювати ні пензлем, ані олівцем. Тримаючись за паркан, дійшли до краю городу. Вода стрімким потоком, як гірська річка, стікала до яру. Ми мовчки дивилися.
–
Ходімо пом'янемо врожай картоплі.

* * *
Зараз надворі така спека, незважаючи на вечір, дихати нема чим. Уперше в житті я замислився, чи є Господь на небі? Вдень припікало сонце, і я вирішив піти до річки порибалити. Зібрав причандалля й помаленьку рушив. Проходячи берегом, я відчув, що мої ноги кудись провалилися. Не встиг збагнути, як шкереберть полетів у воду. Місце, де впав, було досить глибоке. Плавати я не вмів. Спочатку тримався за шматок берега, що впав зі мною. Та швидко зрозумів помилку. У будь-який момент ця брила потягнула б мене на дно. Зібравши всі свої сили, я відштовхнув цю брилу від себе. Перша думка, що прийшла в голову, означала – це кінець. Друга думка була нетрадиційною стосовно обставини: “Де мої капці? Що я буду робити, якщо їх загублю? Дорога – саме каміння. Та й три-чотири кілометри пішки, гірше всякої смерті”. Раптом я відчув, що капці на ногах, бо став на дно. Води було по шию, але мені й цього було досить, аби заспокоїтись. Що робити далі? Я з великим зусиллям тримав рівновагу, бо міг не встояти на місці й пірнути назавжди… До берега рукою подати. Я почав потроху, повільно тягнутися в бік порятунку. Перша спроба: рукою вивалив усе те, що не впало разом зі мною у воду. Хвиля, що піднялася, накрила мене з головою, та я встояв і спробував іще. Друга спроба була успішною. Я стояв і тримався вже за берег. Але вибратися не міг. Зуби потрохи почали стукотіти. Незважаючи на сильну спеку, вода в цьому місці була прохолодна… і прозора. Потроху просуваюся до мілини. Через крутизну берега з води вийти неможливо.
Раптом попереду показався великий камінь. Нижня частина його була у воді, а верхня виступала над хвилями. Швиденько я вибрався спочатку на камінь, а згодом і на зелений берег, укритий різнобарвними квітами. Світило ласкаве сонечко, угорі кружляв лелека, а я не міг збагнути, що врятувало мені життя? І подумав: не перспектива іти додому босоніж і навіть не те, що я міг спочивати на річковому дні. А якась інша сила, що була зацікавлена, мабуть, аби дати мені змогу ще походити по цій землі.
Я лежав на траві й подумки дякував Богові. Додому йшов, про те, що сталося, нагадували тільки капці. Вони були коричневі від донної глини.
Наступного дня був дощ. Я, як завжди, бавився телефоном. Вирішив спробувати поміняти код. Спочатку експериментував з іграми. Дуже швидко вдалося змінити всі коди ігор, я радів. Тепер настала черга телефону. Знявши старий пін, я поставив новий. Але сталося те, чого я не міг передбачити, – телефон заблокувало. Неможливо передати той стан, в якому я опинився. Перервався зв'язок зі світом, в якому я мешкав. Що робити? Перше – це написати листа й попрохати допомоги. Друге – поїхати до райцентру.
Я не спав до ранку, серед ночі вийшов надвір і сів на ґанку. Тиша, чути власний подих. Згадалось, як іще років із п'ять тому дивився на мобільник, мов дикун на дзеркало. А коли сусід по дачі дав потримати, то я ледь не вмер од задоволення. А зараз сиджу на ґанку і міркую. А чи я готовий до науково-технічного прогресу? Так як і більшість у цьому селі. Ні. Ще не скоро наші люди будуть спокійнісінько керувати програмованими комбайнами,
користуватися кредитними картками. Але я вірю, що настане такий час, тільки б не було війни…
Прокинулася бабуся. Півнів не чути. Почався дощ. Зовсім темно. Бабуся вголос молиться. Електрику вимкнуло, і ми сидимо при старій гасовій лампі. Вітер наче задрімав. На мить мені здалося, що це бабусина молитва здержує те лихо, що висить як меч над усім селом.