І

Ми неодмінно стрінемось – чужі:
вам сни болять, від мене дні холонуть.
Та тільки ви нікому не кажіть,
що я була на дотик несолона.

Нам мить одна – не перейти межі,
не розгубити ліній на долоні.
Як прийде час, то напувати коней,
щоб рани в кров, щоб ранок заіржів.

Знов степ тремтить в передчутті постійнім,
молився б вітру, якби той завмер,
затиснутий у обрію в обіймах.
А я собі босоніж йду на смерть.

Хоч Стікс змілів, мене співа Гомер,
бо Ерос – вам, мені, хоробрій, – війни.

II

Ми неодмінно стрінемось – чужі,
проте харизматичні та хоробрі,
якщо сталеві язики ножів
не злижуть вас і ваш голодний обрій,

бо грішні ви до суму весен,
попри мої вуста із присмаком іржі.
Вам не кохати, отже, стережіть
сніжинку у моїй долоньці добре,

бо вoрони відплачуть, їм не вперше
нас плакати, приречених на дні,
якщо ви не загоїтесь мені.

Минулим пахне мій хоробрий вершник,
сталеві руки, очі геть сумні,
упоєні сміттям кривавих звершень.

III

Вам сни болять, від мене дні холонуть
захриплось півням вдосвіта – на сум.
А дзвони дзвонять, вголос дзвонять дзвони,
сплітаючись у біль із щемом сурм.

Лише в зіницях соромно солона
лишилась на поталу мріям суть.
А що як я вас в жертву принесу,
нехай судомлять й вам списи та коні.

Ви знов годуєте птахів? Женіть!
Чимдуж, чимдалі, геть у вирій,
бо буде бій, бо буде плач і сніг,

не стане слів, а вам забракне віри,
бо вершникам із паперових вирів
годиться помирати ув огні.