Чотири дні. Це ж не місяць і зовсім не рік. Та ці дні для мене – вічність, хоча і недовга. В юній голові з шаленою швидкістю пролітають, проминають образи прекрасного життя. Ось та мить, єдина й мила. Зупинись і потривай! Зупиняється кадр і... Еврика! Бачу милого мені «карасика». Загадкова усмішка, що ніби манить до себе, а погляд хитрий-прехитрий. Які очі? В нього очі глибокі, мов озера чарівні в
горах Карпатських, у них побачиш душу в глибині, і таємничі, і примружені, мов у котика. Ой, ой, він мені всміхається. Еге ж: мені!!! Бурхливі емоції переповнюють і, мов водичка з гейзера, виплескуються на поверхню. Неймовірне тепло пронизує мене, а серце дзеленчить і стукотить. Ох, мої дорогенькі! Це так в юній голові мріється та бажається. Це лише багата уява, хоча віра та надія ніколи не щезнуть і не вмруть.
Чотири дні без тебе, і що? Жаль, нудьга, печаль і сум. Мій любий уже в Києві, йде вуличками цього міста, відчуває приємне дихання весни та солодкий смак натхнення. Яскраве сонце всміхається йому навздогін. Раптово здіймається вітерець і починає залицятися до дерев, запрошуючи їх потанцювати. Диво та й годі! Дівчата здалеку перешіптуються:

– Глянь, Ганно, який красень! Він у мій бік дивиться. Очі аж округлились. Мабуть, я така приваблива.

– Що ти, Марійко! Помилилася, дівчино. Бачиш: мені всміхається. Які зуби, які вуста! Це мій шанс, моя фортуна, а не твоя.
– Помиляєшся, моя!

– Ні, моя!

Крик, галас. Ще трохи і виникне бійка. Молодий красень:

– Дівчата, чого лаєтесь? У чому справа?

Ті замовкли і ще хвилину дивилися на нього здивовано. Трохи відійшовши від шоку:
– Та то так. Дівоче. Ви з Києва?

– А ви звідки б хотіли?

– Я хотіла щоб був із Києва, а Марійка ось хотіла, щоб був із Полтави.

Сміються.

– Ні, я не з Києва і не з Полтави. Зі степів причорноморських і полів південних. Я з Миколаєва.

– Із Миколаєва?! А сюди приїхали навчатись?

– Скільки запитань, любі. Вашим чоловікам пощастить, майбутнім. Ніколи не сумуватимуть.

– Справді? Ха-ха-ха. Ви – жартівник. З вами так добре спілкуватись. Якщо існує минуле життя, то в ньому ми вас знали.

– Та ви що! Серйозно? Гаразд, відкрию таємницю: приїхав у відрядження. І ще: ексклюзив...

– Який?

– Не думав, не гадав, що київські дівчата – нетерплячі. Про все хочуть дізнатися. Звуть мене Тарас. Навіть у думках ніколи не було, що випаде на долю в самісінькому центрі рознімати дівчат. Ось подивуються батьки, коли почують розповідь мою. Мої батьки. Я дуже їх шаную і люблю! Котра година? Зачарували мене так, що і про час забув. За бесіду чудову щиро дякую. Обміняймося номерами телефонів, якщо не проти.

– Авжеж. Із превеликим задоволенням.
Обмінюються.
– Бувайте, дівчата. Не сваріться! Хай щастить!

– На все добре. До побачення. Успіхів!

Проводжають очима.

– Який гарний парубок!.. Щаслива, напевно, та, що поєднає з ним своє життя…

– Так, Марійко, я з тобою цілком згодна. І стрункий, і вродливий, і спокійний, і веселий – все у ньому є. Хотіла б я собі такого чоловіка мати. Не буду сумувати, бо зустріну і своє…
Тарас прямує кудись. Лагідний вітерець виспівує пісню про зустріч двох половинок і про їхнє велике кохання. Раптово він так сильно затягнув, що квітка зірвалася зі стеблини і впала у Тарасове портмоне.

– Так-так. Що тут? Еге, квітка. Нікого поряд немає. Просто диво. Гаразд, Тарасе, мандруємо далі. Всі летять, все вертиться перед очима і проминає. Життя швидке, не пропустіть, спіймайте і не відпускайте!

– Радісно на серці. Востаннє сьогодні йду цими вуличками, слухаю дзвони соборів і церков, милуюся красою парків. Зустріну завтра в рідному місті серед батьків, знайомих. Щастя!
Ось чотири дні пролетіли. Повернувся він, і печаль раптово зникла. Весело і радісно мені. Так легко і добре на душі. Чекання зустрічі солодке-пресолодке. Чекайте, вірте, і все вийде. Тільки дуже сильно сподівайтеся на це.