Показник зарядної батареї на камерофоні повідомляв, що живлення нема і він зараз вимкнеться.

– Ну, ще трішки, хай доспіває! – промовляла дівчинка.

Але той уперто попереджав, що вже скоро він припинить роботу.

– І для чого я гралася на ньому? От дурепа.

А той, заради кого дівчинка вмовляла техніку не вимикатися, все співав. Натовп підспівував йому. Звичайно, дівчинка могла попросити переписати концерт кумира когось із присутніх. Але то було б так, наче вона купила його у крамниці. Хотілося зробити це самій. Щоб із гордістю показувати подругам: це вона і тільки вона знімала його на камеру.

Раптом якимсь чином її кумир ось коло неї. Дихання перехопило, серденько, як у пташки б’ється, мало не вискочить із грудей.

– О Господи, він простягає мені свою руку. Вона, наче вві сні, торкається його, іде за ним. Ось вони вже на сцені співають разом якийсь його новий хіт, присвячений тільки їй. І натовп таких, як вона, дівчат заздрять і хочуть бути там, де вона.

Концерт скінчився, вона йшла босоніж по розпеченому асфальту вздовж моря, яке навіть не шуміло, як зазвичай, а тихо шелестіло хвилями, не заважаючи їй мріяти.