Сорому не стане у жовтневім небі.
Буде осінь грати в вечір дощовий,
щоб не спік ти руки, до зірок торкнувшись,

І дзвонять дзвони, дзвонять, дзвонять дзвони;

лягає сум приречено до ніг.

Ти напоїв перед походом коней,

А поночі лишаються рядки,
бо навесні так хочеться літати.
(І кинеться із пам’яті кутків
налякано-пустих садів картатість.)